Максим Качан — засновник та CEO веб-студії Linecore, яка вже наступного року відмітить свій 20-річний ювілей присутності на ринку. Максим не соромиться називати себе динозавром вебу. А його досвід дозволяє впевнено відрізняти тренд від хайпу.
Креативний директор UDC Кирило Чистяков продовжує розмовляти з найяскравішими представниками нашого ЛUDCТВА. Інтерв’ю з Максимом несподівано почалося з футболу. Але далі було лише цікавіше.
Хто такий Ігор Михайлович в вакуумі? Чи п’ють чай ті, хто його виготовляє? Як шукати нових замовників за допомогою консервів? Чи виживе каліфорнійський стартап у сутичці з троєщинським гопніком? І чи зможе щось зупинити розробника, який перші свої програми вантажив з аудіокасети?
Спойлер на останнє питання: ніц, нічого не зможе. Відповіді на всі інші дізнавайтеся прямо зараз!
— Завжди цікаво в розробника питати про ті сайти, якими сам користуєшся. Я вболіваю за київське «Динамо» і, відповідно, буваю на їхній сторінці. Це робота Linecore. Скажи, чи потрібно самому вболівати за футбольний клуб, щоб зробити для нього сайт?
— Я почав цікавитися футболом в 90-ті, коли ще жив в Херсоні. Тоді в «Динамо» повернувся Лобановській, а зірками були Шевченко та Ребров. Всі пам’ятають матчі з «Барселоною». Це було, наче вікно в інший, яскравий світ. Гадаю, тоді вся Україна вболівала за «Динамо». Вже коли вчився в Києві, разом з друзями ходили на «Олімпійський». Ми були дуже різні, і футбол нас всіх єднав. Я досі зберігаю ті емоції. Але коли ми зі студією входимо в проєкт, то перш за все покладаємося на раціональність. «Динамо» — це бренд, який відомий в усій Європі. А ми вміємо та любимо працювати з відомими брендами. Тому це була особлива відповідальність. Ми мусили розвинути популярний бренд у вебі, зробити все максимально якісно, без права на помилку. І я вважаю, все вийшло як треба.
— Для багатьох киян попрацювати з «Динамо» — мрія. Але є нюанс. Власник клубу Ігор Михайлович Суркіс відомий тим, що особисто приймає всі рішення. Кажуть, він навіть персонально узгоджує фото якого футболіста буде на якій сторінці річного календаря. Отже він такий собі український власник бізнесу в вакуумі, зі всіма їхніми перевагами та недоліками. Наскільки зручною є така взаємодія, коли за однією людиною завжди останнє слово?
— Ігор Михайлович любить «Динамо» всім серцем. Тому — так, він від цієї любові, як типовий український керівник, якщо дати йому волю, може задушити проєкт в обіймах. Все, що стосується дизайну, ми затверджували безпосередньо з ним. Я сидів за півтора метра від нього і на великому екрані показував концепції. Але і він розуміє, що часи змінюються. Що те, що працювало в епоху Лобановського, сьогодні вже працює не дуже. Результати команди про це, так би мовити, натякають. Зараз у клубі з’явилася талановита та молода ланка середніх менеджерів. Те, що все у нас вийшло — багато в чому їхня заслуга. Саме вони синхронізували нашу команду і керівництво, буквально водили нас за руку кабінетами. Зараз в «Динамо» модернізуються внутрішні процеси. І я, як вболівальник, щиро сподіваюся, що незабаром це добре позначиться і на якості гри.
— Всі розбираються в футболі, політиці і рекламі. Вебу це стосується також?
— Це пострадянська практика, коли є авторитарний директор, який вважає, що розуміється в усіх питаннях краще за інших. Наступного року буде двадцять років, як наша компанія на ринку. І можу сказати, що ситуація з тих пір поліпшується. Менеджмент і власники стають більш просунутими та компетентними. Водночас, чим більшим є бізнес, тим зазвичай більше довіряють професіоналам. Солідному власнику деінде немає діла до сайту, це не в фокусі його уваги. Та й тебе до нього навіть не пустять. Хочеш розповім історію про чай?
— Про чай «За Динамо»?
— Ні, про інший. Не буду називати бренд. Але ця компанія до війни точно була найбільшим виробником чаю в Україні. І цей чай — масмаркет, є в кожному офісі, в кожній квартирі. Отже, на зустрічі перед нами сидять поважні і дуже забезпечені люди в дорогих костюмах. І вони дають нам своє бачення сайту. Таке враження, що ми маємо його зробити для англійської королеви. Кажу їм: «Дякую дуже за вашу думку, я все зрозумів. Маю просте питання. Ви самі п’єте свій чай»? Вони розумні люди, почали усміхатися, їм стало ясно, до чого я веду. Вони погодилися, що треба дізнатися думку тих, хто користується продуктом. Так ми з’ясуємо, яким має бути дизайн, подача, комунікація. Клієнт відчув, що звернувся до професіоналів, і надалі повністю довірився нам.
— Ми вже встигли поговорити про сайт для футбольного клубу і для чаю. Для яких бізнесів сайт — необхідність, а для яких просто забавка?
— Звісно, не всім потрібний сайт. Дуже залежить від бізнесу. Якщо це якась невеличка компанія, яка робить перші кроки і лише тестує гіпотези, можна обійтися готовими платформами: соцмережами або маркетплейсами. Якщо з’явилися споживачі, можна вже рухатись далі, приходити за розробкою унікального сайту.
— І соцмережі, і маркетплейси в теперішньому розумінні з’явилися вже після того, як ти і твоя компанія почали працювати. А колись їх взагалі не було. Як з тих пір змінився ринок?
— Знаєш як ми перші свої кроки робили? Йшли в магазин, купували там який-небудь сік або якусь консервацію і дивилися контакти. Чи вказаний сайт? Іноді там був просто мейл на «укрнеті», наприклад. Ну ми і писали на цей мейл. Мовляв, якщо вас немає в інтернеті, то вас немає і в бізнесі. Орали оцю борозду. Тоді клієнти замовляли собі сайт, бо він вже є в конкурентів або тому, що це має красивий вигляд на візитівці. І вимоги тоді до сайтів були не надто високі, м’яко кажучи.
— Тож ви росли разом із запитами клієнтів?
— Саме так. На наступному етапі вже з’явилися професійні маркетологи, які стали ставитися до сайту як до бізнес-інструменту. Наявність сайту перестала бути етикетом і стала джерелом залучення покупців. З’явилося багато нових платформ. В цьому всьому треба було розбиратися. За цим приходили до нас.
— А чому до вас, а не до інших?
— Насправді, спочатку приходили до інших, а вже потім до нас. Як я часто кажу, ми — веб-розробники, які створюють третій сайт для компанії. Перший зазвичай робить однокласник, племінник, або студія-одноднівка. І це дуже-дуже погано. Це розуміють, і для другого використовують шаблон — на «вордпресі» або, я прошу вибачення, на «тільді» (це російська платформа, UDC просить українців не використовувати її). Коли бізнес маштабується, виникає потреба в аналітиці, маркетингу, технологічності, ексклюзивності. А це вже серйозна розмова, це вже до нас.
— А чи не боїшся ти, що згадані племінники та однокласники з розвитком штучного інтелекту зможуть використовувати всі ті «ноу-код» технології, про які нам так багато розповідають на різних конференціях, і клієнт залишиться з ними, а до вас йому йти не буде сенсу?
— Мене не хвилює розвиток технологій. Він мене тішить. Бо все одно, так чи інакше, потрібні будуть спеціалісти, щоб ці технології впроваджувати. Я взагалі не вірю, що інженери-професіонали колись стануть непотрібні. Штучний інтелект — це лише ще один інструмент, з яким ми будемо працювати.
— Але ШІ диктує тренди прямо зараз. Де він вже може використовуватися?— Він може генерувати описи продуктів для сторінок. В принципі, він вже може вести чати з замовниками та перебирати функції колл-центрів. Я вважаю, це абсолютно логічний шлях розвитку для існуючих на ринку голосових помічників, таких як Siri чи Alexa, або мовних моделей, таких як ChatGPT, Bard або Claude. Люди вже десятки років бачать, як це працює в фантастичних фільмах. Тому ми до таких нововведень морально готові.
— Як взагалі ти відслідковуєш технологічні зміни, щоб не випасти з контексту?
— У мене не було жодного року, коли я міг видихнути і сказати: клас, ми всьому навчилися, програмуємо і нічого більше не робимо. Я себе в першу чергу сприймаю як підприємця. А в підприємця має бути та сама «чуйка». Дивишся на нову технологію і думаєш: це хайп чи щось із цього вийде? Для себе я визначив декілька правил. Потрібно не піддаватися емоціям. Краще бути раціональним і обережним. І обов’язково відслідковувати досвід інших. Я постійно намагаюся зрозуміти, чи є тут ринок, чи є тут гроші, чи є це дійсно цінним для наших клієнтів.
— Не знаю, коли вийде це інтерв’ю, але ми з тобою розмовляємо зараз, а всі декілька днів обговорюють новий гаджет AI Pin — брошку, що чіпляється до одягу, сприймає голосові команди і проеціює інтерфейс на долонях. Це хайп або слово завтрашнього дня?
— Мені ця штука здається іграшкою. Колись, коли всі з вебом 2.0 носилися, як з писаною торбою, пам’ятаю, запускався гаджет-аксесуар, який міг транслювати навколо власника хмару тегів, які про нього щось говорять. Ну і де воно? Ти з цим гаджетом погуляєш, доки не зустрінеш першого гопніка. Зазвичай я не надто звертаю увагу на стартапи. Магістральні тренди можна помітити, спостерігаючи за великими корпораціями, бо там на величезних зарплатах сидять кращі аналітики світу, які набагато розумніші за мене.
ПРО ВЛАСНИЙ РІСТ ТА ДОСВІД УЧАСТІ У СПІЛЬНОТІ
— Звучить, як слова людини, яка бачила все.
— Але ж так і є. Я з того покоління, що саме собі збирало комп’ютер з деталей. Ми купували компоненти — карти пам’яті, процесори, материнські плати. І для нас це було нормою. Ти пам’ятаєш, що таке комп’ютери ZX Spectrum?
— Ага, в мене першим комп’ютером «Робік» був.
— Тоді ти знаєш, як це — з аудіокасети на магнітофоні «Весна» п’ять хвилин вантажити комп’ютерну гру, щоб картинка з’явилася на чорно-білому телевізорі «Горизонт». І воно ж ще не факт, що завантажиться. Але в тебе вже була справжня клавіатура! І тоді нам стало цікаво, як ці іграшки створюються. Ми почали лазити в код, вивчати програмування. Так все і почалося. Знаєш, що наше покоління відрізняє від теперішнього?
— В мене забагато версій.
— Коли ти грав на ZX Spectrum, на відміну від нинішніх комп’ютерів, в тебе не було можливості зберегтися. Якщо вже почав — мусиш йти до кінця. А якщо загинеш на середині — треба все починати спочатку. Це формувало характер і волю до перемоги. Це заклало фундамент. Я взагалі вважаю, що саме це сформувало мене як підприємця.
— Коли ти створив свій перший сайт?
— Я точно не пам’ятаю. Я вже переїхав в Київ і вчився в КПІ. Тоді з нашої компанії, яка цікавилася комп’ютерами, хтось пішов в адміністрування, хтось в програмування. А я пішов в веб. А першим сайтом була внутрішня інститутська спільнота, яка була присвячена важкій музиці. Були якісь конкурси сайтів, де я брав призові місця. Так все і пішло-поїхало.
— Можна сказати, ти започатковував спільноти, ще до того як це стало мейнстрімом?
— Між іншим, я створив першу спільноту в Україні для власників веб-студій. Якось один клієнт, що для України взагалі типово, відправив запрошення у тендер на сто п’ятдесят контактів навіть без прихованої копії. Я взяв всі адреси, запропонував колегам познайомитися і кинув лінк на чат в телеграм. Зараз у чаті багато таких динозаврів вебу, як я сам, але є і нові обличчя. У нас було кілька етапів чистки, бо участь безкоштовна. До нас може приєднатися будь-який професіонал, якщо заповнить форму. А далі я сам вирішую, кому дати доступ, для цього треба пройти мій особистий фільтр.
— І про що спілкуєтеся?
— У нас виключно власники. Ми довіряємо один одному і можемо обговорювати абсолютно різні теми. Є усвідомлення, що ми не стільки конкуренти, скільки партнери, і маємо формувати разом ринок далі. Ми пояснюємо клієнтам, як правильно робити, а як ні. До речі, я вважаю, що ваша спільнота Ukrainian Digital Community змогла якісно розвинути моє починання, і це дуже добре.
— Ти давно в UDC?
— З самого початку. Для мене головна цінність UDC в тому, що тут я завжди можу знайти відповідь на будь-яке власне питання. А також швидко залучити додаткові ресурси. Наприклад, якщо мені потрібна нова експертиза, я просто заходжу в чат і кажу про це там. Я з одного боку допомагаю колезі лідом, а з іншого — мій клієнт отримує те, що шукав.
— Як на твою думку, чи зможуть спільноти, такі як наше ЛUDCТВО, допомогти Україні зайняти провідні позиції у світовому digital?
— Я переконаний, що тільки так і буде. Всередині UDC ми, як сполучені сосуди з рідиною. Але, на відміну від фізики, той, хто вище, не падає рівнем, це інші тягнуться до нього. І саме так наш digital ринок професійно росте. Це створює передумови для того, щоб українці були не декларованими лідерами у світі, а цілком реальними.
